"Тато умів веселитися сам і веселити інших"

- Максиме Ісааковичу, вам було всього десять років, коли людина, чиї пісні співала вся країна, пішла з життя. Яким ви запам’ятали свого батька?

- Досі перед очима стоїть картина: заміська дача, рано-раненько... Я відчуваю якийсь рух за вікном і прокидаюся... Піднімаю голову і бачу: біля клумби стоїть батько і нюхає синю квітку...

Багато чого знаю й зі слів мами, друзів батька, які пережили його на десятиріччя. Адже він помер у розквіті років - йому було усього 55.

Це була людина невичерпної енергії, яка не терпіла, коли поряд хтось лінувався. Я як дитина міг, звичайно, нічого не робити, і це його іноді обурювало. Але все-таки у мене було гарне дитинство. Батько зовсім не наполягав на тому, щоб я навчався музиці - бажання це саме прийшло вже після його смерті.

- Кипучої енергії вашого батька вистачало не тільки на творчість, але й на величезну громадську роботу...

- Робочий день композитора Ісаака Дунаєвського починався о 6-й годині ранку і тривав до півдня. А потім він приступав до виконання громадських обов’язків. Багато років був головою ленінградської Спілки композиторів, секретарем Спілки композиторів СРСР. Взагалі батько був, здається, головою всіх художніх рад, які існували тоді в країні! Був також депутатом Верховної Ради РРФСР і СРСР. Можливо, велика кількість побічних справ і вкоротила йому віку: адже за такого навантаження він встигав буквально скрізь!

- Говорять, що Ісаак Осипович умів також добре відпочивати і жінок увагою не обходив...

- Як згадували його друзі, тато умів веселитися сам і веселити інших. Він ставав душею будь-якої, навіть незнайомої компанії. Ця якість, напевно, теж відобразилася в його творчості, яка, як шампанське, б’є з усіх його пісень. І популярним він був свого часу надзвичайно. До речі, багато пісень Дунаєвського сприймалися як народні. Донині багато людей вважають, що такі його душевні твори, як "Ой цветет калина..." або "Каким ты был, таким ты и остался" - це народні пісні.

А щодо жінок... До того дня, коли батько пішов з життя, він прожив з мамою більше 15 років. Зараз я, вже будучи сам немолодою людиною, яка в своєму житті змінила кілька дружин, розумію, як важко, проживши з однією жінкою стільки років, зберегти до неї юнацьку закоханість і ніжність. Вони часто сиділи обійнявшись і без кінця цілувалися. Зараз мене це дивує, а тоді здавалося, що так і треба: тато кохає маму, а вона його. Хоча йому й приписують тепер різні пригоди. Та навіть якщо вони й були, ця людина уміла любити насамперед рідних їй людей. В музиці, по-моєму, дуже яскраво проявилася і ця його якість.

"У нього було передчуття своєї смерті"

- У роки перебудови з’явилося багато публікацій про таємницю смерті вашого батька. Що в них правда, а що - вигадки?

- Взагалі відомі імена оточені легендами - так було завжди, і ставитися до цього треба спокійно. Але якщо не дотримано певних меж, треба добряче дати по руках. Наприклад, коли в кінці 80-х у журналі "Огонек" з’явилася стаття про самогубство батька, ми з братом негайно написали редактору Віталію Коротичу листа, після чого він одразу ж опублікував спростування і вибачився.

- Не хотілося торкатися цієї болючої для вас теми, але ви самі нагадали про неї...

- Зрозумійте: така людина не могла піти з життя добровільно - настільки він його любив. Тато помер від серцевого нападу в своїй московській квартирі. Біля нього на той момент, на жаль, нікого не було. Він не зміг навіть дістатися до телефону, щоб викликати швидку.

Йому стало зле ще напередодні, в Ризі - там був його останній концерт. Оркестранти, які їздили з ним, розповідали, що вже під час свого авторського вечора Ісаак Осипович почав скаржитися на погане самопочуття. Він, правда, ще сам співав пісні, акомпанував виконавцям, був емоційним, веселим навіть більше, ніж звичайно. Коли ж музиканти йшли на вокзал, його вже вели попід руки. Він виглядав смертельно втомленою людиною...

На вокзалі в Ризі пасажири упізнали Дунаєвського. Весь перон заповнився людьми, батькові кидали квіти. Кричали "ура", "браво". Напевно, багато людей з того натовпу спізнилися на свої потяги. А Дунаєвський зійшов на сходинку вагона і разом з артистами виконав ще одну з своїх пісень. Але вже посередині пісні батько раптово обернувся і пішов у своє купе. Коли слідом за ним увійшов його друг, він побачив, що Ісаак Осипович плаче, схилившись над столом. "Що з вами?" - "Мені здається, зараз був мій останній виступ перед людьми".

Це було правдиве передчуття. За кілька днів він помер у себе вдома у Москві. До цього часу цей епізод на пероні ятрить мою душу. Дуже багато невисловленого було ще в творчості батька. Зараз мені дуже шкода, що він не встиг дати мені як музиканту те, що мав дати. Адже він був чудовим педагогом.

- Про справді всенародну популярність, яка була у Ісаака Осиповича - і у молоді, і у старих, у колгоспників і інтелігенції - сучасні зірки естради можуть тільки мріяти. Як ви вважаєте, це доля чи все ж таки щасливий збіг обставин того часу?

- Звичайно, допоміг випадок, від якого - я переконаний! - залежить дуже багато чого. Саме випадок звів разом кінорежисера Григорія Александрова, акторку Любов Орлову, співака Леоніда Утьосова і мого батька в потрібний час і в потрібному місці. Усі вони були молоді, завзяті, ось і вийшов фільм "Веселі хлоп’ята", який поклав початок зовсім новому жанру в радянському кіно - музичній комедії. Без кожного з цієї четвірки фільму просто не було б. Та й мій батько, можливо, без цих людей так і пропрацював би все життя музичним керівником Театру сатири. Саме "Веселі хлоп’ята" і стали чудовим трампліном для майбутньої всенародної любові до мого батька.

Розмову вели Віктор СМИРНОВ і Леонід СОРОКІН.

У одному з листів Ісаака Дунаєвського були рядки, з яких можна зрозуміти, що іноді коїлося в душі композитора:

"У музиці немає таких нот і прийомів, які призначені для будівників комунізму або розпалювачів війни. В музиці є тільки емоційний образ. Коли слухаєш скерцо з Шостої симфонії Чайковського, заражаєшся грандіозним вихором руху... Чайковський ніколи б не став присвячувати свою музику, наприклад, будівництву гідроелектростанції. Тому всі ідіотські розмови про образи сучасників сковують музику, штовхають авторів на обман і самообман".

А в інтерв’ю з Максимом Дунаєвським було ще одне запитання, яке ми винесли окремо:

- Відомо, що ставлення Леоніда Утьосова до Ісаака Осиповича не можна було назвати простим...

- Мені здається, Утьосов підсвідомо вважав, що сам він заслуговує на більше, тому всенародну любов до Дунаєвського, що на якийсь час затьмарила його власну славу, сприйняв болісно. Вийшло, що він запросив людину для спільної роботи, а ця людина не тільки стала нарівні з Утьосовим, але й багато в чому перевершила його. Такого ефекту співак, звичайно, не сподівався. Та саме ця колізія певною мірою пояснює, чому з дозволу держави Дунаєвського останніми роками притиснули. Хоча я й сьогодні не можу до кінця зрозуміти, чому він, співець радянської влади, Радянського Союзу, був обраний постаттю, яку треба було так рано - в буквальному розумінні - поховати.

Ісаак Осипович Дунаєвський народився 30 січня (18 січня за старим стилем) 1900 року в місті Лохвиця (нині Полтавська область). Син службовця. В 1919 р. закінчив Харківську консерваторію. Працював як композитор і диригент в харківських драматичних театрах. З 1924 р. жив у Москві, де керував музичною частиною Театру сатири. Дунаєвський - один з творців радянської оперети, автор 12 творів у цьому жанрі, автор музики і пісень до найвідоміших радянських фільмів 30-х-40-х років ХХ століття. "Пісня про Батьківщину" стала позивними Центрального радіо. Пісня "Моя Москва", написана в 1942 року, в 1955-му була затверджена гімном російської столиці. Композитор створив новий тип масової пісні - пісні-марші ("Марш веселих хлоп’ят", "Пісня про Каховку", "Спортивний марш", "Пісня про веселий вітер", "Марш ентузіастів", пісні-вальси ("Вечір вальсу", "Шкільний вальс", "Мовчання", "Не забувай"). Народний артист РСФСР.

Помер у Москві 27 липня 1955 р.