12 квітня 2010

Шановні земляки!

Запрошуємо Вас та членів Ваших родин взяти участь у загальній толоці земляцтв областей України до Дня благоустрою, що відбудеться у суботу, 17 квітня 2010 року, на території Музею архітектури і побуту під відкритим небом у с. Пирогово (Київ).

Так як, завдяки зусиллям найактивніших членів Полтавського земляцтва, протягом 12-16 квітня на території Полтавської садиби будуть здійснені весняні упорядкувальні роботи, для полтавців пропонуємо наступну програму:

10.00 - зустріч земляків біля входу у Музей (для членів земляцтв вхід буде безкоштовним)

10.15-11.30 - екскурсія по території садиби Полтавської області ("соц.село")

12.00 - прес-конференція керівників земляцтв для журналістів

12.00- до поки вистачить сил - концертна програма для членів землцтв, обід, спілкування....

Отримати додаткову інформацію та внести свої пропозиції можна до Дирекції земляцтва за тел.: (044) 287-7843, (067) 691-3451

З повагою,

Рада МГО "Полтавське земляцтво"

21 лютого 2010

Напередодні Дня Захисника Вітчизни, протягом 19-20 лютого відбулася поїздка у Полтавську область Першого космонавта незалежної України, генерал-майора військово-повітряних сил України, Героя України Леоніда Каденюка.

Поїздка організована Полтавським земляцтвом у співпраці з громадською організацією «Громадянський Корпус».

Разом з Леонідом Каденюком до складу делегації входили: доктор технічних наук, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, начальник навчально-наукового центру високих технологій, професор Національної Академії оборони України Юрій Даник, генеральний директор МГО «Полтавське земляцтво» Марина Бурмака і Голова громадської організації «Громадянський Корпус», Член Правління Всеукраїнської Асоціації випускників Суворовських училищ «Кадетська співдружність» Роман Солодкий.

У рамках візиту пройшла зустріч з керівництвом, особовим складом та вихованцями Кременчуцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, ознайомлення з його 10-літньою історією, традиціями, особливостями навчально-виховного процесу.

Під час зустрічі від Всеукраїнської Асоціації «Кадетська співдружність» та ГО «Громадянський Корпус» були вручені відзнаки «За збереження військових традицій, особистий вагомий внесок у виховання майбутніх офіцерів Збройних Сил України» начальнику ліцею, підполковнику Володимиру Полякову, офіцерам Кременчуцького ліцею: підполковнику Олександру Марченку, майору Вікторі Дудурі. 

Від Полтавського земляцтва та його Почесного Голови – відомого державного і громадського діяча, академіка НАН України, Героя України Бориса ОЛІЙНИКА – були вручені подяки кращим ліцеїстам Вадиму Ворошилову і Євгенію Макушенку – «За зразкову військову дисципліну, успіхи у навчанні, старанність і наполегливість у досягненні поставленої мети – стати офіцером Збройних Сил України».

Крім того, від гостей було презентовано для бібліотеки ліцею книги з історії українського війська, українського козацтва, художня література українських класиків.

20 лютого програма перебування продовжилася зустріччю з керівництвом та студентами Полтавського Національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка.

Крім того, на запрошення начальника ГУ МВС України у Полтавській області Михайла Цимбалюка, наші земляки разом з Леонідом Каденюком ознайомилася з потужною матеріально-технічною базою та удосконаленими умовами праці новобудови Головного управління внутрішніх справ, а також з модернізованими, устаткованими за останнім словом техніки і комфорту, приміщеннями міського управління міліції.

Європейський підхід керівництва обласної міліції до оснащення міліцейських будов відверто вразив гостей. Леонід Каденюк неприховано підкреслив, що навіть не очікував побачити такий високий рівень забезпечення належних умов праці для регіональних правоохоронців. «Я вражений побаченим, – наголосив Герой України і подякував Михайлові Цимбалюку за теплий прийом. – Навіть у Києві немає подібного. Без сумніву це має сприяти покращенню професійної підготовки міліціонерів, які за покликом служби зобов’язані бути підтягнутими і готовими до екстремальних ситуацій».

Принагідно, Леонід Костянтинович привітав краян і весь особовий склад міліції Полтавщини з Днем Захисника вітчизни та побажав, не зважаючи на складні умови сьогодення, не втрачати оптимізму й працювати над собою. «Спільними силами ми здатні зробити нашу країну кращою», - довершив вітальну промову Герой України.

29 січня 2010

 30 січня виповнюється 110 років з дня народження композитора Ісаака Дунаєвського, уродженця містечка Лохвиця Полтавської області, автора музики до культових фільмів 30-х-40-х років минулого століття - "Цирк", "Волга-Волга", "Веселі хлоп’ята", "Кубанські козаки", які й сьогодні із задоволенням і завидною постійністю демонструють українські телеканали.  Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю журналістів газети "Товариш" (Номер 8 (1046), яке вони провели з сином радянського класика Максимом Дунаєвським - теж композитором, який прославився, перш за все, завдяки музиці до інших улюблених фільмів ("д’Артаньян і три мушкетери", "Мері Поппінс, до побачення!", "Ах, водевіль, водевіль..." та ін.) і попросили його розповісти про батька.

"Тато умів веселитися сам і веселити інших"

- Максиме Ісааковичу, вам було всього десять років, коли людина, чиї пісні співала вся країна, пішла з життя. Яким ви запам’ятали свого батька?

- Досі перед очима стоїть картина: заміська дача, рано-раненько... Я відчуваю якийсь рух за вікном і прокидаюся... Піднімаю голову і бачу: біля клумби стоїть батько і нюхає синю квітку...

Багато чого знаю й зі слів мами, друзів батька, які пережили його на десятиріччя. Адже він помер у розквіті років - йому було усього 55.

Це була людина невичерпної енергії, яка не терпіла, коли поряд хтось лінувався. Я як дитина міг, звичайно, нічого не робити, і це його іноді обурювало. Але все-таки у мене було гарне дитинство. Батько зовсім не наполягав на тому, щоб я навчався музиці - бажання це саме прийшло вже після його смерті.

- Кипучої енергії вашого батька вистачало не тільки на творчість, але й на величезну громадську роботу...

- Робочий день композитора Ісаака Дунаєвського починався о 6-й годині ранку і тривав до півдня. А потім він приступав до виконання громадських обов’язків. Багато років був головою ленінградської Спілки композиторів, секретарем Спілки композиторів СРСР. Взагалі батько був, здається, головою всіх художніх рад, які існували тоді в країні! Був також депутатом Верховної Ради РРФСР і СРСР. Можливо, велика кількість побічних справ і вкоротила йому віку: адже за такого навантаження він встигав буквально скрізь!

- Говорять, що Ісаак Осипович умів також добре відпочивати і жінок увагою не обходив...

- Як згадували його друзі, тато умів веселитися сам і веселити інших. Він ставав душею будь-якої, навіть незнайомої компанії. Ця якість, напевно, теж відобразилася в його творчості, яка, як шампанське, б’є з усіх його пісень. І популярним він був свого часу надзвичайно. До речі, багато пісень Дунаєвського сприймалися як народні. Донині багато людей вважають, що такі його душевні твори, як "Ой цветет калина..." або "Каким ты был, таким ты и остался" - це народні пісні.

А щодо жінок... До того дня, коли батько пішов з життя, він прожив з мамою більше 15 років. Зараз я, вже будучи сам немолодою людиною, яка в своєму житті змінила кілька дружин, розумію, як важко, проживши з однією жінкою стільки років, зберегти до неї юнацьку закоханість і ніжність. Вони часто сиділи обійнявшись і без кінця цілувалися. Зараз мене це дивує, а тоді здавалося, що так і треба: тато кохає маму, а вона його. Хоча йому й приписують тепер різні пригоди. Та навіть якщо вони й були, ця людина уміла любити насамперед рідних їй людей. В музиці, по-моєму, дуже яскраво проявилася і ця його якість.

"У нього було передчуття своєї смерті"

- У роки перебудови з’явилося багато публікацій про таємницю смерті вашого батька. Що в них правда, а що - вигадки?

- Взагалі відомі імена оточені легендами - так було завжди, і ставитися до цього треба спокійно. Але якщо не дотримано певних меж, треба добряче дати по руках. Наприклад, коли в кінці 80-х у журналі "Огонек" з’явилася стаття про самогубство батька, ми з братом негайно написали редактору Віталію Коротичу листа, після чого він одразу ж опублікував спростування і вибачився.

- Не хотілося торкатися цієї болючої для вас теми, але ви самі нагадали про неї...

- Зрозумійте: така людина не могла піти з життя добровільно - настільки він його любив. Тато помер від серцевого нападу в своїй московській квартирі. Біля нього на той момент, на жаль, нікого не було. Він не зміг навіть дістатися до телефону, щоб викликати швидку.

Йому стало зле ще напередодні, в Ризі - там був його останній концерт. Оркестранти, які їздили з ним, розповідали, що вже під час свого авторського вечора Ісаак Осипович почав скаржитися на погане самопочуття. Він, правда, ще сам співав пісні, акомпанував виконавцям, був емоційним, веселим навіть більше, ніж звичайно. Коли ж музиканти йшли на вокзал, його вже вели попід руки. Він виглядав смертельно втомленою людиною...

На вокзалі в Ризі пасажири упізнали Дунаєвського. Весь перон заповнився людьми, батькові кидали квіти. Кричали "ура", "браво". Напевно, багато людей з того натовпу спізнилися на свої потяги. А Дунаєвський зійшов на сходинку вагона і разом з артистами виконав ще одну з своїх пісень. Але вже посередині пісні батько раптово обернувся і пішов у своє купе. Коли слідом за ним увійшов його друг, він побачив, що Ісаак Осипович плаче, схилившись над столом. "Що з вами?" - "Мені здається, зараз був мій останній виступ перед людьми".

Це було правдиве передчуття. За кілька днів він помер у себе вдома у Москві. До цього часу цей епізод на пероні ятрить мою душу. Дуже багато невисловленого було ще в творчості батька. Зараз мені дуже шкода, що він не встиг дати мені як музиканту те, що мав дати. Адже він був чудовим педагогом.

- Про справді всенародну популярність, яка була у Ісаака Осиповича - і у молоді, і у старих, у колгоспників і інтелігенції - сучасні зірки естради можуть тільки мріяти. Як ви вважаєте, це доля чи все ж таки щасливий збіг обставин того часу?

- Звичайно, допоміг випадок, від якого - я переконаний! - залежить дуже багато чого. Саме випадок звів разом кінорежисера Григорія Александрова, акторку Любов Орлову, співака Леоніда Утьосова і мого батька в потрібний час і в потрібному місці. Усі вони були молоді, завзяті, ось і вийшов фільм "Веселі хлоп’ята", який поклав початок зовсім новому жанру в радянському кіно - музичній комедії. Без кожного з цієї четвірки фільму просто не було б. Та й мій батько, можливо, без цих людей так і пропрацював би все життя музичним керівником Театру сатири. Саме "Веселі хлоп’ята" і стали чудовим трампліном для майбутньої всенародної любові до мого батька.

Розмову вели Віктор СМИРНОВ і Леонід СОРОКІН.

У одному з листів Ісаака Дунаєвського були рядки, з яких можна зрозуміти, що іноді коїлося в душі композитора:

"У музиці немає таких нот і прийомів, які призначені для будівників комунізму або розпалювачів війни. В музиці є тільки емоційний образ. Коли слухаєш скерцо з Шостої симфонії Чайковського, заражаєшся грандіозним вихором руху... Чайковський ніколи б не став присвячувати свою музику, наприклад, будівництву гідроелектростанції. Тому всі ідіотські розмови про образи сучасників сковують музику, штовхають авторів на обман і самообман".

А в інтерв’ю з Максимом Дунаєвським було ще одне запитання, яке ми винесли окремо:

- Відомо, що ставлення Леоніда Утьосова до Ісаака Осиповича не можна було назвати простим...

- Мені здається, Утьосов підсвідомо вважав, що сам він заслуговує на більше, тому всенародну любов до Дунаєвського, що на якийсь час затьмарила його власну славу, сприйняв болісно. Вийшло, що він запросив людину для спільної роботи, а ця людина не тільки стала нарівні з Утьосовим, але й багато в чому перевершила його. Такого ефекту співак, звичайно, не сподівався. Та саме ця колізія певною мірою пояснює, чому з дозволу держави Дунаєвського останніми роками притиснули. Хоча я й сьогодні не можу до кінця зрозуміти, чому він, співець радянської влади, Радянського Союзу, був обраний постаттю, яку треба було так рано - в буквальному розумінні - поховати.

25 січня 2010

За вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України, Указом Президента України № 53/2010 від 20.01.2010 р.

 

Звання «Заслужений артист України»

присвоєно МАТЮШЕНКО-МАТВІЙЧУК Валентині Володимирівні – солістці-вокалістці Національної філармонії України.

 Полтавське земляцтво щиро вітає одну з найактивніших полтавчанок нашого товариства, щиро бажає Валентині Володимирівні міцного здоров’я, сімейного благополуччя, творчого неспокою та нових успіхів!

20 січня 2010

Ювілей — це не тільки привід згадати про митця, а й ще одна можливість йому подякувати та вкотре звернутися до його творчості. 21 січня Миколі Архиповичу Шудрі, українському письменнику, журналісту, редактору, кінодраматургу, перекладачеві виповнюється 75 років. Почавши свою журналістську роботу ще в студентські роки, Микола Архипович довгий час працював у різних періодичних виданнях (газетах «Літературна Україна», «Наш час», «Радянська Україна», журналах «Народна творчість та етнографія», «Україна»), потім зайняв посаду старшого редактора Головного управління газет і газетних поліграфічних підприємств Комітету у справах преси при Раді Міністрів УРСР. За час цієї практичної діяльності він уже накопичив творчий доробок, який потім передавав студентам, викладаючи історію книги і сценарну майстерність у Київському інституті культури (1969-1976). Чимало займався перекладацькою роботою, як правило, з білоруської мови.

Митець-журналіст працював переважно у жанрі нарису, який вважав формою, де можлива робота з пошуковим матеріалом, невідомими фактами й іменами. За сорок п’ять років його діяльності нагромадилися стоси нарисистики, що межує із науковою публіцистикою, мистецьким й історичним есе. У 80-х він захопився журналістськими розвідками, відкривши окремий розділ на шпальтах журналу «Україна», де друкувалися рукописи письменників-класиків, літературно-мистецькі знахідки, заборонені «історії» із суспільного поля. Незважаючи на те, що подібні матеріали в той час були під суворим наглядом цензури, Миколі Архиповичу вдалося надрукувати задовго до реабілітації спогади Н.Махна, листи до дружини М.Леонтовича, щоденники Ю.Яновського, Леся Курбаса, нотатники Г.Тютюнника, багато матеріалів про Олександра Довженка. За сприяння Шудрі побачили світ заховані в архівах і в приватних бібліотеках твори М.Зерова, Г.Косинки, Л.Курбаса, І.Кавалерідзе. Вже після виходу в 1993 на «чорнобильську» пенсію Микола Архипович, зокрема, готує до видання книжку поезій М.Вороного, вірші В.Отроковського, упорядковує «Сонетаріюм» М.Зерова, подає до друку деякі матеріали зі свого власного архіву, зокрема, автомонографію маляра-авангардиста О.Богомазова. Свій архів М.Шудря передав до Інстиуту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.

У кіно він був сценаристом як документальних (понад 120 стрічок), так і художніх фільмів. За повнометражні художньо-документальні фільми «Відкрий себе» (1972) і «Тарас» (1989) йому спільно з творчою групою (В.С. Костенко, Р.П.Сергієнко, О.І.Коваль) присвоєно Державну премію України ім. Тараса Шевченка (1991). У видавництві «Юніверс» виходить його книжка розвідок, есе, нарисів про О.Довженка «Геній найщирішої проби». Спільно з Володимиром Стадниченком він підготував до друку фотокнигу «Наш першорозум» про Г. Сковороду.

Полтавське земляцтво від щирого серця вітає шановного Миколу Архиповича з поважним ювілеєм та бажає міцного здоров’я, творчого неспокою та всіляких життєвих гараздів!

20 листопада 2009

 7-го грудня 2009 року о 19.30 год. у приміщення Великої зали Національної музичної академії ім. П.Чайковського відбудуться урочистості з нагоди ювілею відомого співака і композитора, нашого земляка ОЛЕГА МАРЦИНКІВСЬКОГО. Ювіляр запрошує своїх шанувальників на презентацію документального фільму «Без маски» та святковий концерт, у програмі якого будуть найкращі музичні шедеври світової класики. У концерті візьмуть участь примадонни Національної опери України, заслужені артистки України Анжеліна Швачка та Ірина Семененко.

ОЛЕГ МАРЦИНКІВСЬКИЙ – відомий співак, композитор і музикант, у творчому доробку якого, світова та українська класика, більше 150 народних пісень, кобзарські думи, балади, сучасні пісні, більше 300 власних творів. Особливої популярності набули його пісні: "Я люблю тільки Вас", "Зірка "Україна", "А лелеки летять на Вкраїну", "Хто ти є, Україно?" - на вірші С.Галябарди, "Зоре моя" та "Пісня кобзаря" - на вірші Б.Харитонова, "У храмі кохання", "Провина" - на вірші М.Луківа, "Невольник сивої печалі" - на вірші М.Ткача, „Сини мої” - на вірші Ф.Довженка та багато інших.

12 жовтня 2009

Санкт-Петербуржская региональная общественная организация «Полтавское землячество» совместно с Санкт-Петербуржской Михайловской артиллерийской академией, Украинской национально-культурной автономией Санкт-Петербурга, Генеральным консульством Украины в Санкт-Петербурге и Государственным учреждением «Санкт-Петербуржский Дом национальностей» проводит 26-27 ноября 2009 г. в Санкт-Петербурге международную конференцию «Жизнь и деятельность военачальника, изобретателя и организатора военной науки и образования генерал-лейтенанта А. Д. Засядько», приуроченную к 230-летнему юбилею знаменитого полтавчанина Александра Дмитриевича Засядько.

30 вересня 2009

Учора в Криму, на 79-му році життя в результаті інсульту раптово помер Павло Романович Попович – льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу, генерал майор авіації, видатний громадський діяч, письменник. Всього кілька днів не дожив він до свого 79-річчя.

Полтавське земляцтво Києва висловлює найщиріші співчуття  дружині  Аллі Федорівні, близьким та рідним покійного з приводу передчасної смерті дорогої для них людини. Він назавжди залишиться в серцях тих, хто знав його, працював чи дружив з ним.

Павло Романович Попович народився 5 жовтня 1930 року в селі Узині, на Київщині. Навчався у Полтаві. Льотчик-космонавт № 4, перший український космонавт, генерал-майор авіації (1976), кандидат технічних наук (1977). Двічі Герой Радянського Союзу (18.8.1962 та 20.7.1974).

Закінчив військове авіаційне училище (1954), Військово-повітряну інженерну академію імені Жуковського (1968). Після закінчення училища служив в частинах Військово-повітряних сил.

З 1960 в загоні космонавтів, секретар партійної організації загону космонавтів.

12  — 15 серпня 1962 року на кораблі-супутнику «Восток-4» здійснив перший у світі груповий політ двох пілотованих кораблів, спільно з А. Г. Ніколаєвим, який пілотував космічний корабель «Восток-3». В ході групового польоту були проведені перші експерименти з радіозв’язку між екіпажами двох кораблів у космосі і взаємне фотографування, виконана широка програма науково-технічних і медично-біологічних експериментів. Попович провадив орієнтацію корабля в просторі за допомогою системи ручного управління. За успішне здійснення першого в світі групового космічного польоту і проявлені при цьому мужність і героїзм Павло Попович отримав звання Героя Радянського Союзу.

Другий політ у космос Попович здійснив 3-19 липня 1974 року як командир екіпажу космічного корабля «Союз-14» (спільно з бортінженером Ю. П. Артюхіним). 5 липня 1974 «Союз-14» провів стиковку з науковою станцією «Салют-3», що знаходилася на орбіті з 25 червня 1974 року. Сумісний політ космічного комплексу «Салют-3» — «Союз-14» тривав 15 діб. За час польоту космонавти досліджували геолого-морфологічні об’єкти земної поверхні, атмосферні утворення і явища, фізичні характеристики космічного простору, провели медично-біологічні дослідження з вивчення впливу чинників космічного польоту на організм людини і визначення раціональних режимів роботи на борту станції. За цей політ на орбітальній станції «Салют-3» і космічному кораблі «Союз-14» Павлу Поповичу повторно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

За заслуги в освоєнні космічного простору удостоєний Золотої медалі ім. К. Е. Ціолковського (АН СРСР), медалі де ла Во (ФАІ). Йому присвоєне звання Героя Праці Социалістічної Республіки В’єтнам. Нагороджений 2 орденами Леніна, орденом Червоної Зірки і медалями, а також іноземними орденами.

Павло Попович був Почесним громадянином міста Полтави, Президентом уфологічної асоціації СНД, Академії енерго-інформаційних наук, Почесним президентом Полтавського земляцтва Москви, Товариства української культури «Славутич», членом громадської Ради Бібліотеки української літератури. Автор книг «Людина обживає космос», «Космос і книга». Жив і працював у Москві.

25 серпня 2009

Славнозвісний Сорочинський ярмарок– один з найяскравіших брендів Полтавщини– з традиційним святковим настроєм увіншав літо- 2009. Проте, цьогорічне дійство, присвячене 200-річчю з дня народження класика світової літератури Миколи Гоголя, продовжиться у Росії.

Уссурійськ обрано місцем проведення «Сорочинського ярмарку» невипадково. Як відомо, Приморщина на межі ХІХ-ХХ століть заселювалася головно переселенцями з України. Й Микольськ-Уссурійський (як тоді називалося це місто) на початку ХХ ст. безперечно був селянською столицею Приморщини та центром значної сільськогосподарської округи, заселеної переважно українськими селянами. Та й у самому місті значну частину населення складали українці, а саме місто мало типово український зовнішній вигляд с біленими хатками, садками тощо, нагадуючи звичайне українське повітове місто на кшталт Ромнів, Прилук або Миргороду, що зазначало багато сучасників, що відвідували це місто.

«Базар в торговий день, наприклад в Микольську-Уссурійському, дуже нагадує  яке-небудь містечко на Україні: та ж маса круторогих волів, що ліниво  жують свою жвачку  біля возів, які наповнені мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш, різної свійської птиці, ковбасою сільського виготовлення тощо, ті ж чоловіки та парубки в свитках з відлогами й без них, ті ж баби й дівчата з намистами на шиях, а останні з пучками стрічок в косах, в запасках і плахтах, які продають  і масло, і сметану, і сир, і крашанки, і мед. Скрізь чути веселий, жвавий малоруський говір і в гарячий  літній день легко можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя».

 

17 липня 2009

                       З 19 по 23 серпня 2009 року у селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області відбудеться Національний Сорочинський ярмарок.

Сам ярмарок, що колись мав велике економічне значення, за радянської влади перестав існувати. І раптом, за першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, 1966 року було прийнято рішення відродити захід як фольклорне свято, поєднане з розпродажем дефіциту. Після зникнення радянської влади та дефіциту як соціального феномена епохи, економічна складова ярмарку еволюціонувала у бік промислової виставки, біржі, місця знайомства ділових людей та майданчика для значущих політичних заяв.

Продовжиться взаємодія з дипломатичним корпусом, акредитованим в Україні. В гостях Ярмарку – 2009 очікуються, також, делегації з різних країн світу, зокрема з Німеччини, Грузії, Італії, Росії та інші. Знову зазнає змін культурно-мистецька програма заходу, плануються нові цікаві міні-проекти, презентаційні акції, продовжується забудова етнографічної зони ярмарку.